«Я мріяв про одне – вижити, заради своєї родини»

13 Жовтень 2014

Виявляється, життя інколи справді ділиться на «до» і «після». І буває це не десь за обрієм чи в далекій країні. Усе це трапилося з нами, на нашій рідній землі. Де прапор – кольору осіннього степу та блакитного неба. А ще чорної землі та розлитої багряної крові. Один, як свідчення нашої чистоти і незбагненності. Інший – упертої боротьби за омріяну свободу. 

Олена Тищук – серед перших жінок, яким довелося проводжати своїх чоловіків на війну. «Повістка у військкомат прийшла ще 13 квітня», – згадує жінка. «Чоловіка забрали з дому в  Немішаєве на навчання. Я сподівалася, що на цьому все і закінчиться. Але через півтора місяці Леоніда, у складі 72-ї бригади (зенітно-ракетні війська. авт.) відправили в Донецьк. На охорону аеропорту. Пішов воювати, бо треба було, тому й пішов». На бойовому посту військові стояли з 29 травня по 12 липня. А потім потрапили під обстріл. З 4-х поранених два  загинули.

Леонід Тищук та його бойовий товариш Віктор Лазаренко з осколковими пораненнями потрапили в лікарню Донецька. А звідти прямісінько в полон. В будівлю, де раніше розташовувалася служба безпеки. Чоловіки буквально гнили там більше місяця. Перших 10 днів їм не давали навіть пити. Потім почали приносити лише хліб та воду. «Я постійно тримала ситуацію під контролем, – каже Олена. Моніторила події через Інтернет. Там і дізналася про полон. Гадаю, це лікарі розмістили інформацію, аби ми хоча б мали уяву, куди зникли хлопці. З 13 липня ми почали свої пошуки. Тривало це більше місяця. Куди тільки не зверталися. І у відомство, і до волонтерів. Хтось порадив звернутися до нашого депутата Ярослава Москаленка. І ви знаєте, приємно вразило те, що байдужих людей я не зустріла. Допомагали всі. Навіть психологічна підтримка – дорогого варта. Адже тридцять три дні не знати, на якому світі ти знаходишся… Коли чоловіка звільнили, я почала телефонувати усім. І ви знаєте, оця щира радість – її видно». 

Спочатку спільними зусиллями встановили місце перебування Леоніда. Звільнення відбулося 15 серпня. 25 українських військовополонених обміняли на таку ж кількість бойовиків. Леонід був двадцять шостим. У друкованих списках його ім’я та прізвище дописали авторучкою.

«Коли повернулися до Києва, необхідно було з’явитися у військову частину (м. Біла Церква). Усі гроші я витратила на пошуки, а на руках ще й двоє дітей.  Тому навіть на переїзд не мала жодної копійки. Ярослав Миколайович знову допоміг. Прислав машину, дав допомогу. Водій чекав нас цілісінький день. А для мене це було дуже важливо».

Життя цієї родини дійсно розділилося на дві частинки. До війни – проста українська родина. Робота, діти, друзі. Все, як у всіх. Війна змінила реальність. Те, що здавалося раніше чимось важливим – відійшло. «Уже після звільнення чоловік мені сказав: «Сидячи там я мріяв тільки про одне – вижити. Заради вас. Щоб ви не плакали і не переживали. Я знав, що чекаєте, і знав, що обов’язково повернуся живим».