"Для нас головне, щоб дослухалися"

20 Жовтень 2014

Євдокія Кирилівна Шевченко – герой праці, заслужена доярка і дуже приємна людина. У Загальцях Бородянського району її поважають і прислухаються. Власна родина – син, донька, зять, невістка, четверо онуків і стільки ж правнуків бабусю дуже люблять. Утім,  погляди на політичну ситуацію в країні іноді мають різні. Але це не заважає їм збиратися за великим родинним столом. Як зізнається сама Євдокія Кирилівна: «Мої діти – це моє найбільше багатство».

До своєї трудової слави пані Євдокія пройшла довгий і нелегкий шлях. «Я народилася в Полтавській області, – згадує жінка, – хоча батьки мої з Бородянського району. Переїхали на Полтавщину під час голодовки, аби хоч якось прогодуватися. Там зустріли війну. Мої батьки побралися теж на чужині. Бо до того, у кожного з них були свої родини. Але так склалося життя, що мати й батько овдовіли, після того й вирішили одружитися. На світ з’явилася я. Під час війни батько загинув. А матір рідні й знайомі покликали назад до Бородянки. Ось тут, в Загальцях, і є наша батьківщина. До школи я майже не ходила. Трохи повчилася, а потім пішла в колгосп на роботу. Знаєте, у нас був такий голова колгоспу Петро Арсентійович Борвенюк – гарний чоловік. Він спочатку не хотів мене на роботу брати, сказав, що мала. А я навшпиньки стала, тоді одна жінка з правління, Параска, й каже: «Візьміть її, бачите, поки ви  говорили, вона уже й підросла». 

– Спочатку я приймала молоко, була обліковцем на фермі. Згодом одна із доярок-передовичок зібралася на виставку досягнень. У неї були гарні корови. Голові колгоспу сказала, що свою худобу може доручити тільки мені. Якби ви знали скільки в мене було радості. Але ж наш голова мене перевіряв. Вранці та увечері приходив, дивився, як я працюю, чи все справно. Так я і здала свій перший іспит. 

На фермі я і зустріла свого Степана. Петро Арсентійович мені каже: «Ну що, Дусю, будемо справляти весілля?». А яке весілля, у нас же нічого немає. Він небагатий та і я з бідної родини. Але голова забив теля, порося і відгуляли нам комсомольське весілля. А потім ми зі Степаном почали працювати удвох, відклали трохи грошенят та й купили пів хати. А цю, в якій ми зараз з  вами говоримо, теж допоміг збудувати наш голова. Десь продавали дерев’яні хати, він поїхав, усе перевіз, виділив нам та ще одній родині, акт і збудувалися. Знаєте, мені і заздрили, але ж якось все я своїм трудом добивалася. І пошану від начальства теж. 

Працювали все життя. А десь у 80-му мене нагородили першим Орденом трудової слави. Потім було ще два. Один мені вручав сам Іван Плющ.

Уже два роки мого Степана немає. Син живе зі мною. Приїздять онуки, правнуки. Знаєте, як збереться у хаті вся родина – шумно, гамірно, весело. Я дуже багата. Це і є моє найбільше багатство. А як заходить про політику – тут ми по різні боки. Але от за Ярослава Москаленка будемо голосувати всі. Це ж така чуйна людина. От хто я для нього, а завжди знайде час для старої жінки. Як прийшли мене з днем народження вітати, то я й не знала, що мені робити. А він молодець. У сусідніх Микуличах зупинку для автобуса зробив. Я туди до церкви ходжу. Наш батюшка Миколай перейшов із Загальців у Микуличі. І я за ним. От я вам скажу так, уся наша церква за Москаленка. Я і його дядька знаю. Теж гарний чоловік. А нам, простим людям що треба – увага. Щоб було до кого прийти, щоб не образили, вислухали, тому й буду за нього голосувати.

Ви знаєте, я от і за Президента голосувала. Баби в селі щось говорять, а я їм своє: країну кинули напризволяще. Що ж це робиться, хазяїна немає. Хто куди, війна. Хіба я коли могла подумати, що почнеться моє життя з війни, і війною у старість увійду. А як шкода тих дітей, молодих. Скільки їх повбивало, і головне за що? Країні потрібен господар. Тому як мені хтось про Москаленка щось не те скаже, я розберуся. Я, знаєте, правду люблю. Іноді й не змовчу. Язик мій, ворог мій, та що ж зробиш, така вже я народилася. 

А з партіями я ще не розібралася. Оце сьогодні газетки поприносили, буду читати. Трохи вони позабріхувалися. Не можу вибрати. Але я так думаю, якщо вони один на одного таке говорять, то хіба можуть бути гарними і щось для людей зробити? Мабуть, буду голосувати за тих, хто іншого не кляне. Хіба ж так можна. Треба поважати один одного, тоді і в нашій країні все буде добре.