ЯРОСЛАВ МОСКАЛЕНКО: Моя команда – громада /Інтерв'ю журналу Коментар/

Процес зміни поколінь у владі – неминучий. Але для більшості з нас він протікає непомітно. Хтось з управлінців відходить убік після невдалих виборів, хтось пересувається вгору з «резерву кадрів», когось піднімає на вищий керівницький щабель чергова політична хвиля. Але так чи інакше, та ці люди на державній службі впливають на наше життя. Дехто – ледь помітно і мало відчутно, інші – серйозно, ґрунтовно із помітною «післядією» проявлених ними ініціатив. До таких відносимо і першого заступника голови Київської обласної державної адміністрації Ярослава Москаленка. Жителі нашого і сусідніх районів з його приходом у владу вищого рівня відчули ту ґрунтовність, яку він проявляє у вирішенні проблем Київського Полісся: чи то стосується відродження сільського господарства, чи інвестицій у виробництво, чи вирішення Чорнобильських і молодіжних проблем.


Попри велику свою зайнятість, Ярослав Миколайович погодився дати ексклюзивне інтерв’ю нашому журналу.


ЮНІСТЬ НА РУЇНАХ СОЮЗУ


– Ярославе Миколайовичу, з вашою офіційною біографією можна ознайомитися на сайті Київської обласної державної адміністрації. Але читачі, яких цікавить життя успішного підприємця і перспективного політика, хочуть дізнатися більше про те, що зазвичай не входить до формального життєпису: дитинство, молодість, навчання, родина, перші захоплення і заняття…


– Почалося все в Лютіжі. Там народився, там навчався. Чим захоплювався?… Тоді, як було. Першого вересня – до школи, в перший клас. А вже на другий день заходять до класу тренери різних секцій та гуртків: «Хто хоче займатися греблею?..» Я підняв руку. «Хто хоче займатися футболом?» Знову підняв. «Грати на баяні?» Підняв. Всюди записувався. Загалом, професійно займався футболом, легкою атлетикою. Ці спортивні секції працювали серйозно. Батьки ж хотіли, щоб я був музикантом, як мій тато. У певній мірі я реалізував і таке їхнє бажання: закінчив клас акордеону. Паралельно, коли подорослішав – трапилася можливість спробувати трохи великого тенісу. Тогочасне виховання молоді взагалі було взірцем для всього світу. Власне, я б і хотів, щоб сьогоднішні діти мали хоч четверту частину тих можливостей зайняти себе після школи різними секціями. Безкоштовно. Адже не кожні батьки мають фінансову можливість забезпечити дозвілля своїх малюків. Ось і виходить, що наше майбутнє нації виховує вулиця.


Уже після 8 класу, я чітко розумів, що власне життя мені потрібно буде облаштовувати самостійно, тому залишатися у селі не можна. Відчувалась загальна дезорієнтація. Де і що робити, куди їхати, куди бігти – ніхто нічого не знав. Зарплат не було, тільки відомості та купони... На той час, на жаль, село уже почало занепадати. Можливостей для розвитку там не було.


Вступив до Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту. Батьки були переконані, що ця професія в міру перспективна – у залізничників висока заробітна плата, вони найшвидше йдуть на пенсію (особливо машиністи), квартиру можна одержати у перші півроку роботи. Для мене ж самоціллю було виїхати до столиці і продовжити там професійно займатися спортом. Саме завдяки спорту мені вдалося у 94-му потрапити закордон. Німеччина повністю змінила наш з дружиною світогляд. Людина буде жити так, як сама побудує своє життя. Як би добре не було в Європі, ми вирішили повернутись до рідного краю.


– І чим ви почали займатися?


– Підприємництвом. Батько моєї дружини займався перевезеннями. Тож ми розпочали спільну справу. До речі, свого часу наше мале підприємство увійшло у десятку найбільших платників податків району. 


ПЕРШІ РЕЙТИНГИ


– Ярославе Миколайовичу. Ви – один з наймолодших представників нинішньої обласної влади. Як вам вдалося досягти такого кар’єрного успіху вже в 37 років? І чому, до речі, з бізнесу ви пішли працювати саме на державну службу?..


– Я дійсно був наймолодшим на своєму рівні – і очільником Вишгородської райради, і головою держадміністрації того ж району. Тепер, кажуть, наймолодший перший заступник губернатора в Україні. У 2006 році мені запропонували піти в депутати Вишгородської районної ради. Було кілька політичних сил, які бажали побачити мене в своєму списку. Сьогодні я добре розумію чому. Вони «зробили соціологію», і побачили мої рейтинги в районі як громадського діяча. Кожну копійку, яку заробляв, ділив і на благодійність, і на церкву, і на соціально незахищених дітей. Спортивна школа, футбольний клуб «Діназ» абсолютно безкоштовно утримувались на ті дивіденди, які давало моє підприємство.


Тодішня влада мене поставила другим у список до районної ради. І на тих виборах Українська народна партія (Блок Костенка і Плюща), за списком якої я балотувався у депутати, взяла друге місце у Вишгородському районі після блоку Юлії Тимошенко. Ніхто цього не очікував, ми чи не єдині були такі в Київській області. Я став депутатом районної ради, а вже десь через півроку мені запропонували її очолити. Спочатку я вагався, але згодом зрозумів: так я зможу зробити набагато більше для свого району.


– Не боязко було?..


– Ще й як! Переживав… У мене ж досвіду державного службовця ще не було. Але проблеми потрібно було вирішувати вже з перших хвилин. Виборці не будуть чекати, поки їхній делегат ввійде в курс справ, навчиться, освоїться… Щоб люди на різних рівнях тебе серйозно сприймали, треба показувати результат  на кожній посаді уже з перших днів. Тому перше, що зробив: склав список проектів першочергової реалізації, його узгодив з керівництвом області. По кожному реалізованому проекту йшов і звітував, не чекаючи поки у мене спитають. Показував: ось за обсяг бюджетних коштів ми зробили «це», а на решту робіт знайшли інвестора. І ви знаєте, я не помилився. Керівництво розуміло, що на Вишгородщині є відповідальна місцева влада, яка може забезпечити розвиток краю. Можна було вимагати від центральної влади звернути більшу увагу на наш район. Потім – об’єднав підприємців заради рідного краю. Вони підтримали таку мою ініціативу. Ми провели форум підприємців, стали щось робити: ремонтувати, проводити місячники благоустрою, кожен біля свого заводу почав облагороджувати територію, садити квіти. Різні ідеї придумували. І разом виходили з кризи.


МАЛЕНЬКІ ВЛАДНІ «ВІЙНИ»


Найголовнішою ж проблемою у Вишгородському районі була «війна» між головами адміністрації, райради і мером міста. Вони втрьох між собою примудрялись бути ворогами. І це тривало роками. А все, що робили, – всупереч один одному. Тому район не процвітав, а стояв на місці. Районна рада не приймала відповідні рішення, адміністрація не давала потрібні розпорядження для міста, райрада постійно слухала звіт голови адміністрації і блокувала рішення по фінансуванню, а від цього страждали звичайні люди, тому що керівництво району не могло сісти за стіл і домовитись, як працювати. Все міряли, «у кого біцепси більші»…


– І як вам вдалося переломити ситуацію?..


– Коли мене обрали, перше, що зробив – сів з усіма за стіл переговорів. Десь пішов на поступки, десь зробив декілька кроків назад, а десь навпаки… Одним словом, пішла ситуація на покращення.  Район і місто запрацювали разом на покращення життя вишгородців.


МЕНЕДЖМЕНТ ПОЛІТИЧНОГО РІВНЯ


– Про ваші досягнення у Вишгородському районі також багато написано в Інтернеті. А чи можна вже говорити про якісь досягнення на посаді першого заступника голови КОДА?


– Перший заступник – це людина-менеджер. Його роботу можна оцінити за конкретними показниками. Приміром, коли я прийшов на посаду першого заступника губернатора Київської області, Київщина займала 24 місце серед областей за темпами соціально-економічного розвитку. А вже через півроку нашої спільної роботи ми підняли регіон на 8 місце. У 2011 році усі чотири квартали ми утримувались на третьому місці, а вже на кінець року вийшли на другу сходинку. Сьогодні впевнено займаємо лідерську позицію серед усіх областей і по економічних показниках, і по сільськогосподарських. 


Але тут не можна сказати, що такі результати – це заслуга одного Москаленка. Ні! Це робота всієї команди під керівництвом Анатолія Йосиповича (Присяжнюка – ред.), це авторитет губернатора, це правильні підходи. І сьогодні ми вже можемо про це говорити. Стратегія нашої роботи – абсолютно вірна, сьогодні це все працює. На нас рівняється держава. Інші області приїжджають переймати наш досвід. Чимало тих ініціатив, які сьогодні дають міністерства і соціальної політики, і АПК – це все започатковане нами. Ще у 2010 році ми почали втілювати у життя багато програм щодо покращення життя, а коли вся країна побачила наші результати, то тепер всі міністри про це говорять – і про відродження села, і про реформи в соціальній політиці, і про будинки сімейного типу. А якщо ви уважно слідкували за діяльністю обласної державної адміністрації, то, мабуть, знаєте, що ми вже давно говоримо про те, що треба відходити від стереотипів Радянського Союзу, зокрема – в соціальній політиці.


Приміром, потрібно закривати інтернати, і засновувати будинки сімейного типу. Це краще для дитини, це дешевше для держави. І навіть якщо б держава витрачала ті самі кошти на будинки сімейного типу, що й на інтернати, дитина все одно тут отримає набагато більше. Хоч багато хто і говорить: «Люди, що засновують будинки сімейного типу, не хочуть ніде працювати, а влаштовують бізнес для себе». Який же це бізнес?.. Найтяжча робота – виховати дитину. А якщо ти виховуєш 10 дітей, то це вдесятеро найтяжча робота. До того ж, ці діти біологічно не твої, невідомо, які риси характеру закладені в них генетично. Тому взяти цю дитину, виховати її, дати освіту – це серйозний крок. Аби була можливість –цим людям можна давати грошей в два рази більше! Хай заробляють, їздять на нормальних машинах, живуть в нормальних побутових умовах, а разом з ними і діти!


АКТИВНА МОЛОДЬ Є І БУДЕ!


– Пане Ярославе! Більша частина наших читачів – це молоді люди. Тому поговоримо трішки про молодь. Ви – людина також молода. Відтак – проблеми молоді для вас близькі. Чи погоджуєтесь ви з таким твердженням, що сучасна молодь байдужа, безініціативна і лінива? Якщо так, то що варто зробити, аби сприяти вирішенню цієї ситуації?


– Я б не сказав, що молодь – байдужа. Навпаки: сьогодні молоді люди дуже активні. Ви бачили сюжети на телебаченні, як молодь громила гральні автомати в Бучі та інших містах? І це не просто так. Це прояв громадянської позиції. Бо нині чомусь ніхто не порушує справ проти осіб, які відкривають гральний бізнес (хоча законом – він заборонений), а проти цих хлопців, які трощили гральні автомати, порушили кримінальну справу. Я спілкувався з заступником начальника РВ ГУ МВС і просив, щоб мені доповідали по цій ситуації. Я буду їх захищати. Бо гральним бізнесом скалічено стільки доль молодих людей, що й не перелічити. У мене навіть був такий знайомий. Офіцер, закінчив Київське вище інженерне радіотехнічне училище, служив, але «підсів» на ці автомати. Згодом заклав квартиру, взяв кредит, щоб грати... Це один з прикладів того, наскільки серйозна ця проблема. Як наркотики. І тому, зокрема щодо цього питання, потрібна серйозна позиція молодих людей.


У мене багато прикладів стосовно активності молоді у Вишгородському районі. Наприклад, хлопці, які колись вишгородський сайт «Форум» відкрили – нині вже депутати: хто міської, хто районної рад. Я їх пам’ятаю, як їм було по 17 років, а сьогодні вони вже політичні діячі району, кожен має свій бізнес. Таку молодь я вітаю та підтримую. І дуже приємно констатувати те, що нині є багато молодих людей, які хочуть щось змінити на краще. Їм не байдуже, де вони живуть, як вони живуть.


Звичайно, жаль, але сьогодні для молоді умови набагато складніші, ніж колись, щоб реалізувати себе у житті. Так, є батьки. Так, закінчив школу, вступив в інститут. Але що після цього? Роботи ж немає! Кар’єрний успіх залежить також від випадку долі, щоб тобі пощастило, щоб ти зміг себе реалізувати. Спілкуючись з молоддю, я завжди говорю: найголовніше – не стояти на місці і ніколи не розчаровуватись, якщо ти зробив якийсь крок, а щось не вийшло. Треба йти тільки вперед: одне не пішло – треба пробувати друге, третє… Ніколи не потрібно зупинятись на проблемах.


Якщо щось не виходить – шукай нову нішу, і вперед! А якщо тиснутимеш до кінця на те, що в тебе аж ніяк не вдається, то вільну нішу можна втратити. Отже треба бути активним, креативним, і все в цьому житті організується. Бо під лежачий камінь вода не тече.


– А у вас були такі випадки, коли щось «не йшло»?


– Звичайно. І їх було значно більше, ніж коли все вдавалося… Просто коли людина починає досягати успіху, здебільшого це нікому не подобається. Тоді всі починають щось погане у цьому шукати і підніжки ставити.


– І що ви робили, щоб уникнути таких ситуацій?


– Нічого. Просто працював. Елементарний приклад. 97-й рік. Паралельно з розвитком власного бізнесу я зайнявся дитячо-юнацькою школою, футболом. Створив команду у тій школі, де колись сам навчався, почав працювати над реалізацією своєї дитячої мрії – побудувати в рідному селі стадіон. Місцева влада мою ідею тоді серйозно не сприйняла. Уявіть собі: з’являється молодий хлопець (двадцять два роки мені тоді було), робить футбольну команду, ні копійки не просить з бюджету, першого ж року на чемпіонаті області займає третє місце, яке ніколи в житті не займали команди з Вишгородського району. А потім ще й говорить: давайте створимо районний чемпіонат, бо з часів Радянського Союзу його не було. І найголовніше – цей молодий хлопець просить земельну ділянку, щоб побудувати стадіон! Натомість сільська рада приймає рішення: поділити цю ділянку під базар. Уявляєте, вже існуючий старий стадіон керівництво села ділить під висотки і базар!..


Я приходжу на сесію сільради, починаю з ними говорити – вони з мене сміються. Ніхто  не вірить. Тому мені довелося обійти кожну людину, на кого було прийняте відповідне рішення, і люди самі відмовилися від своїх земельних ділянок. Тоді я поклявся, що збудую там стадіон. Так тодішня сільська рада (це ще до 2006 року) сказала: ми дамо тобі дозвіл на будівництво стадіону, якщо ти пообіцяєш, що збудуєш в селі церкву. А я й так збирався у рідному селі церкву збудувати, бо її теж тут ніколи не було. Так в Лютіжі і з’явився сучасний стадіон, а в цьому році у вересні вже будемо храм освячувати.


ДЖЕРЕЛА НАДІЙ


– Хотілося б поговорити з вами з приводу ідей. Футбольний клуб «Діназ», фонд «Джерело надії» – це ваші ідеї, чи вам їх хтось підкинув?


– «Діназ» – це абсолютно моя ідея. Мріяв про це років з десяти-дванадцяти. А от ідея створити благодійний фонд «Джерело надії» – по-іншому виникла. На одну з перших сесій районної ради прийшла жінка з документами про страшний діагноз її доньки - рак крові. Їй залишалося жити лічені дні. Щоб оплатити операцію закордоном і піврічну реабілітацію – потрібні були серйозні кошти та офіційний рахунок в банку. Як зараз пам’ятаю: ця жіночка пройшла з торбинкою по рядах депутатів, їй кидали хто п’ятдесят, хто сто гривень. Я тоді згуртував колег-однодумців і в перший день відкрили благодійний рахунок і під нього створили фонд «Джерело надії». Назва народилася сама по собі, після того, як лікар сказав: треба тільки надіятися і вірити!  Нині дівчинка, слава Богу, – жива і здорова. Неодноразово приїжджала з мамою до мене, дякувала.


А вже потім, коли по району чутка пішла, до нас масово почали приїжджати люди зі своїми проблемами. У зв’язку з цим ми й вирішили, щоб наш фонд працював на постійній основі. Змінили статут, зробили його таким, щоб діяльність фонду зосереджувалась не на проблемах і негативі, а на розвитку обдарованої молоді. Основна його функція – це підтримка талановитих дітей. З цією метою ми започаткували «Фестиваль мрій», знаходили по селах обдаровану і талановиту молодь, підтримували її, десь фінансувати. І паралельно ми вже допомогли не одній дитині з операціями та лікуванням.


ДЕПУТАТСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ


– Ярославе Миколайовичу, давно ходять чутки, що ви будете балотуватися в депутати Верховної Ради. Прокоментуйте, будь ласка, цю інформацію.


– Я скажу так: і чутки ходять, і запитання ставлять, і багато хто переконує мене у тому, що до парламенту мені таки потрібно йти, працювати там. Мовляв, буде можливість більше зробити і для України, і для Київщини. Тому, зізнаюсь, думки такі є, рішення прийнято йти виключно по мажоритарці. Справа в тому, що весь час, який я працюю – я працюю з людьми. Я ніколи не був кабінетним працівником. Може, через те, що Москаленко постійно їздить – то він там, то там. Хто добре мене знає, той розуміє, що з 2006 року нічого не змінилося. Як їздив – так і їжджу, як працював – так і працюю.


–  А що ви будете там у парламенті робити?


– Та я буду тут робити! Якщо й стану депутатом Верховної Ради, то буду працювати в своєму окрузі. Те, що буде вирішуватися в парламенті, я буду оцінювати однозначно: наскільки це важливо спочатку для нашого округу, і для України. Щось буду захищати, проти чогось виступатиму, якщо це суперечитиме інтересам громадян. Основну роботу народного депутата я бачу саме в окрузі, щоб розуміти інтереси людей, працювати на вирішення їх проблем.


Пригадую, колись довелося працювати на виборах, коли ще була мажоритарна система. Тоді я був зовсім юним. Пам’ятаю, як сюди, до нас в район, привозили кандидатів у депутати, садили їх перед людьми, виступали за них, розповідали, що це такий ось хороший кандидат, а люди отак сиділи, мовчки слухали, після цього цих кандидатів обирали, а потім жодного разу не бачили їх у себе в окрузі. То я вважаю, що буде краще і для політиків, і для виборців, якщо депутатів обиратимуть по округах, щоб кожен з них ніс конкретну відповідальність перед людьми. Щоб були діючі громадські приймальні, принаймні – в райцентрах. Бо нині більшість депутатів просто відірвані від людей. А так не має бути.


АНТИДЕПРЕСАНТИ


– Раніше в Іванківський район нечасто приїжджали посадовці високого рівня – губернатор, віце-губернатор, міністри. Сказати б – неохоче їхали сюди. Зараз ситуація кардинально інша. Чим зумовлена така прискіплива увага до Іванківського і Поліського районів з боку нинішньої обласної влади?


– Наша команда постійно розставляє для себе пріоритети. Іванківщина і Полісся стоять в категорії найдепресивніших районів. Тому ми вирішили, що повинні максимально змінити цю ситуацію і підходи до неї з боку держави.


Щодо цього у мене триває постійна здорова дискусія з Віце-прем’єр-міністром України Сергієм Тігіпком. Я постійно беру з собою на наради у Кабінет Міністрів громадських активістів з ваших районів, щоб їх всі бачили і чули. Основне наше завдання – «завести» в ці райони сільськогосподарського інвестора. Щоб це стало можливим – ми працюємо над зміною низки законодавчих актів. Уже зараз в Іванківський район ми привели з інвестиціями аграріїв на 30 тисяч гектарів землі, яка десятиліттями пустувала. Вони почали обробляти землю… А Полісся – який колись був сільськогосподарський край! Нині ж є всі передумови для того, щоб повернути його славу. На те, щоб відродити землю, в яку давно ніякі добрива не вкладалися, піде 3-4 роки. У першу чергу, плануємо 50 тисяч гектарів земель обробити. Якщо з розрахунку на 3000 гектарів потрібно 100-200 корів для виробництва органічного добрива, то можете собі уявити, скільки ферм буде реанімовано і побудовано, скільки свинарників, скільки робочих місць з’явиться у районі?! Сьогодні найбільша проблема для Іванкова – це те, що тут законом заборонено будувати підприємства – у зв’язку зі статусом зони. Тому ми працюємо і над тим, щоб адаптувати цей закон до сучасних реалій, щоб можна було працювати з інвесторами. Інакше виходить, що в Іванкова і Поліського безвихідна ситуація. Економічно розвиватися вони не можуть, немає можливості створювати нові робочі місця.


Зараз ми хочемо створити групу з іноземних фахівців, яка буде повністю вивчати екологічну ситуацію Іванкова, Полісся. Це для того, щоб вже можна було щось серйозно змінювати в підходах нашої держави до цього регіону, щоб він мав особливий статус. Адже будь-які інші радіоактивно забруднені території просто не можна прирівнювати до вашої. Тому, якщо, може, й стану колись народним депутатом, то це буде одна з тих тем, яку я буду всю каденцію відстоювати.


– Ви маєте на увазі й скасування зон?..


– У жодному разі не можна скасовувати зони! Мешканці Іванківського і Поліського районів, я вважаю, повинні назавжди залишитися з пільгами, які сьогодні мають. А от за рахунок скорочення всіх зон по державі, можна перерозподілити кошти всередині цього фінансування і більше дати на цей регіон: на профілактичні заходи екології, підтримку людей, оздоровлення. Сьогодні Іванківщина – це територіально найбільший район у державі, до якого входить 81 населений пункт. Відстані між селами – великі. Медобладнання, яке сьогодні є в Іванкові – не задовольняє. Є села, куди автобус приїжджає один раз на тиждень, але ж стан здоров’я не підлаштуєш під розклад руху автобуса! Зменшується мережа ФАПів, а ФАП – це подекуди єдине місце, куди можна піти і взяти пігулку анальгіну. Тобто зрозуміло, що в Іванківському краї багато проблем. Тому треба стукати в центральні органи влади і ці проблеми вирішувати. А державний бюджет дає фінансування на Іванків з розрахунку на людину. І виходить, що або 50% центральної районної лікарні треба закрити, або 7-8 ФАПів скоротити. Бо нема коштів на утримання, не вистачає працівників... Не можна Іванків з іншими районами рівняти. Якщо навіть розрахунок вести по витратах на утримання однієї людини…


ДАВАЙТЕ СПІЛКУВАТИСЯ!


– Ярославе Миколайовичу, буквально нещодавно ви зареєстрували свій блог на одному з відомих новинних інтернет-ресурсів, а також створили власний сайт. З якою метою? Чи є ваші профілі в соціальних мережах?


– Це все для того, щоб спростити процес спілкування з людьми, щоб краще знати, що реально турбує наших громадян. Як на мене, сьогодні є велика нестача спілкування між людьми і владою. Влада працює, і їй просто нема коли про це розповідати. Бо рутина роботи – затягує. А опозиція цим користується, вводить в оману людей. Опозиція ніколи не брала в руки лопату і не працювала.


От я дивлюся по Вишгородському району. Є «активісти», які завжди в опозиції. Опозиція приходить до влади – вони переходять в іншу партію, яка залишилась в опозиції. Це люди, які багато кричать, але часто навіть не розуміють, що відбувається. Та кричати на мітингах опозиції – набагато простіше, ніж працювати у владі.


Я вже не один раз говорив на нарадах, що ми «уміємо готувати, але не вміємо подавати». Точніше, ми мало розповідаємо про суть нашої роботи. І виходить так, що той, хто працює у владі, часто боїться вийти до людей і розказати про свою роботу. Але коли люди будуть знати, що роблять керівники району, області чи країни, тоді їх буде важко ввести в оману. Треба постійно говорити про те, що ти робиш. І радитися з людьми. Свого часу ми робили анкетування у Вишгородському районі. Тоді інтернет не був такий розгалужений, тому було важко поспілкуватися з усіма мешканцями краю. В анкетах ми ставили запитання, вони приходили в кожен двір, в кожен дім. Ми навіть не очікували цього, але понад 40% заповнених анкет повертались нам від людей. І повертались не просто з галочками навпроти наших запитань, а з цілими пачками додаткових аркушів. Адже людям не вистачає спілкування, часто їм нема кому розповісти про свої проблеми. Взаємний симбіоз влади і громади – такою я бачу формулу успішного суспільства. Є проблема? Разом шукаємо шляхи її рішення, залучаємо усі можливі інструменти впливу,  вирішуємо питання, і переходимо до іншого.  І не важливо що це, проведення газу, утеплення дитячого садочку, чи необхідність внесення змін до Податкового кодексу. Я – прихильник командної роботи, і громаду  вважаю своєю командою. Адже сама така схема дає найефективніші результати.